Аліса Суботіна

Скільки пам’ятаю себе – я танцюю. Завжди, скрізь, при зручному, а іноді і не зручному випадку, з музикою, без музики, з глядачами, без них, з оплесками і без, просто танцюю.

Коли мені виповнилося 13 років, мій педагог по танцях запропонувала мені проводити заняття з маленькими дітками, вчити їх танцювати. Я такої пропозиції зраділа, хоча побоювань було багато. Я ж сама ще була дитиною, а тут ще треба когось чомусь вчити. Але, це ж «танці» і я погодилася не роздумуючи.

Як зараз пам’ятаю свої почуття, коли перший раз увійшла в зал. Я одна, а їх так багато. Всі дивляться на мене в очікуванні чогось. У мене коліна тремтять, намагаюся приховати хвилювання і страх. Пам’ятаю очі дітей, такі великі, відкриті, добрі. Мені відразу сподобалося це дивне почуття, начебто і страшно, хоча атмосфера в залі радісна, безтурботна. І раптом замість того щоб включити музику і відразу почати танцювати, приховуючи тремтіння в колінах, я починаю з ними говорити. Слово, за слово, все весело включаються в розмову. Як пройшло пів репетиції ніхто і не помітив. Потанцювати ми звичайно встигли, але зовсім не те, що я планувала. Експромтом в мені почали народжуватися якісь ігри під музику, імпровізації дитячих казок. Було весело як на новорічному ранку. Після заняття я сама від себе не очікувала такого результату. Діти були так задоволені, все обіймали мене і запитували коли буде наступне заняття. Ніде правди діти – я була собою задоволена. Але ж ми не просто танцювали. Головний висновок, зроблений мною після всього того, що відбувається – я вмію спілкуватися з дітьми. І крім того – мені цікаво спілкування з ними. Надалі я робила все щоб підтримувати їх добре ставлення до мене і інтерес до наших занять. Зараз я вже розумію те, що я з ними робила називається психологічний танцювально-руховий тренінг. А тоді не називаючи це розумними словами, я просто проводила добре час з дітьми, під музику, з іграми, сміхом і позитивом.

Коли прийшов час вступати до ВНЗ, я довго не роздумуючи, вирішила стати психологом. Мене все питали «Чому», а я просто себе ніким іншим не уявляла. У той період мого життя мене так зацікавила людська психологія, взаємовідносини, конфлікти, вікові кризи, що я вирішила дізнатися про це більше, і в подальшому допомагати людям вирішувати їх проблеми. Мета благородна, але не приховую – розібратися в собі теж було цікаво.

Я поступила в КНУ ім. Т.Шевченка на факультет соціології та психології, спеціальність – психологія. І вже на 3 курсі, коли треба було вибирати тему курсової роботи і всі мої одногрупники переважно намагалися розібрати тему міжособистісних відносин, подружнього життя, громадянського шлюбу, я остаточно зрозуміла, що тема моїх інтересів – діти і все, що з ними пов’язано. Оскільки я прикріпилася до кафедри медичної психології, вибірка дітей для дослідження повинна мати свою специфіку, тобто діти з функціональними порушеннями. Мені порадили провести дослідження в спеціалізованій школі-інтернаті для дітей з вадами зору. Після першого ж візиту до інтернату я зрозуміла, що хочу там працювати. Така кількість дітей навколо мене настільки мене надихнуло, що я затрималася тут на 5 щасливих років. В цей же час мені пощастило познайомитися з тренінговим центром «Спікер», де по початку я навчалася ораторської майстерності. Незабаром, встановивши міцні відносини з директором центру, мене взяли на роботу в «Спікер» і я до сьогоднішнього дня працюю там дитячим психологом і проводжу тренінги. З радістю можу констатувати факт: «я працюю на своєму місці і це справжнє щастя». В голову приходить цитата Конфуція: «Знайдіть собі роботу до душі, і вам не доведеться працювати жодного дня у своєму житті».

За період роботи в інтернаті я встигла написати про дітей курсову, бакалаврську, дипломну роботу, а потім і дисертацію. Не забуваючи і поєднуючи три своїх найбільших інтересу в житті «діти», «танці» і «психологія» логічно народилася тема дисертації «Танцювально-рухова терапія як метод особистісного розвитку слабозорих підлітків».

Мене часто запитують – чому б мені не почати працювати з дорослими людьми. Мені відразу в голову приходить чергова цитата «дитина може навчити дорослого трьом речам: радіти без всякої причини, завжди знаходити собі заняття і наполягати на своєму». І я продовжую наполягати на своєму: діти викликають у мені непідробний інтерес і мені є чому у них повчитися. А з дорослими в своїй роботі я стикаюся також часто, оскільки багато дитячих проблеми – результат сімейної історії. І що цікаво – з батьками грати буває навіть цікавіше. І правда – дитячі ігри допомагають вирішувати зовсім недитячі проблеми.