Вечір, я затрималась на роботі, а поруч, в нашій учбовій аудиторії моя колега, супер тренер з ейдетики Алла Петрівна, вела вечірню групу СПІКЕР-Школи риторики. Після закінчення заняття я вирішила зайти до колеги. О, яким сильним було моє здивування, коли серед учасників групи я побачила нове для себе обличчя! Так, до нас ходять сотні людей, але я точно знала склад цієї групи, бо працювала вже з ними…
– Цікаво, а це хто? – перепитала я колегу.
– Не знаю, прийшов, сів в аудиторію з нашим (!) бейджем, активно працював, – відповіла Алла Петрівна.
– Ну, заяць! – тільки й встигла я подумати, як він вишмигнув з аудиторії.
Хлопець був не промах, безкоштовно та зухвало видав себе за “учасника” Школи. Але йому не пощастило. Потім. На мене
Бо пройшов час і він знов до нас завітав. На моє заняття!!! Зайшов в аудиторію, тримаючи пляшечку води, папочку для занять, наш бейджик… Начебто вже навчається в даній групі. Бідолага не знав, що саме я запускаю КОЖНУ групу Школи, знаю КОЖНОГО учасника!
І ось він скромно сидить такий собі біло-пухнастий, готовий до навчання, робить вигляд, що “серед своїх”.
А що ж робити мені? Тихо вивести його з аудиторії?
Підняти гвалт? Чоловіків у групі багато – його випхали б лічені хвилини.
Але я вирішила поступити з ним майже благородно))). Я знала що, це спрацює – бо це дуууже жорстка техніка спілкування. Я підійшла до нього близько, зверхньо, і наче змія сильно, емоційно прошепотіла:
– Ти хто?
Він, наче зайчику, дивився на мене так жалісно!!!
А я, майже без паузи, не даючи йому можливості оговтатись, продовжила:
– Я даю тобі 10 секунд на те, щоб більше тебе не бачити ніколи!
О, як він побіг! Навіть водичку свою забув
Так, ми круті, якщо до нас стрибають такі “зайці” ))